Отже, 2024 рік закінчився. Яким він був – рік десятиліття війни? Ми остаточно втратили тих, з ким продовжували йти пліч-о-пліч з 2014 року, розділені відстанями, але пов'язані довоєнною дружбою. Найінтелігентніше, що можна сказати про причину розриву цих стосунків – різні погляди. Зник сенс підтримувати стосунки і підживлювати спогадами стару дружбу. Нам зрозуміло, що ті, хто виїхав, вибрали життя не тут і вже навряд чи повернуться, навіть якщо влада і країна знову зміняться. А вони, зі свого боку, перестали вважати нас жертвою обставин і жаліти. І багатьом із них не можна написати навіть незначного «як справи?» – це тільки викликає агресію. Стосунки зайшли в ту незворотну фазу, коли спілкування з нами, що залишилися, друзі, що виїхали, сприймають як виклик їхнім політичним поглядам. Історіями, що дочка ТАМ не спілкується з матір'ю ТУТ, уже не здивувати. Ба більше, більшість прийняли ситуацію і звикли до неї. ТАМ її пояснюють тим, що мати, яка залишилася тут, за Путіна; а мати ТУТ каже, що дочці ТАМ остаточно промили мізки і зомбували її. І ще один штрих: ті, хто приїжджали сюди у справах і в гості, виявляли, що їхати було ні до кого. За ці довгі 10 років люди похилого віку повмирали, друзі роз'їхалися, а з тими, хто залишився, не так багато спільних тем для розмов. І те, що не давало спати і боліло, відпало, відмерло, відійшло. Як фінальна крапка в питанні «а чи правильно було їхати звідси». Дуже багато машин. Дуже багато людей зараз у Луганську. Це вже не те місто, яким воно було п'ять років, або навіть два роки тому. Затори, сучасні світлофори, завантажені дороги. Зранку ми жартуємо, що тут майже Москва, чекаючи можливості виїхати на завантажену дорогу. І в магазинах вечорами світло й гамірно. І навіть просто пройтися супермаркетом уже подія – як же багато людей і які вони різні. Це вже не місто старих, як було дуже довго. Зростають ціни. У нас ніколи не було дешево. І ми, як і раніше, їздимо за покупками в найближчі російські міста, де дешевше все. Ми веземо звідти м'ясо, рибу, алкоголь, побутову хімію, одяг. Тури за покупками в Росію в тренді всі 10 років. Кожен тягне з Росії баули з необхідним – від прокладок до горілки. Багато хто виїжджає на вихідні в Росію просто побродити магазинами або забрати своє замовлення з Озона, що теж нова тема для нас. Ми так відвикли купувати щось в інтернеті, що перший час із появою можливості оплати товарів через електронні банки скуповували просто все підряд. Чисто заради забави. Косметику, запчастини, побутову техніку. Цікаво, але нам все це сюди доставляють за гроші. І вага замовлення від 15 кг і більше оцінюється по 30 рублів за кілограм ваги посилки. І ми все одно купуємо. Ми відвикли від багатьох речей!!!! Ми насолоджуємося тим, що можна купувати і розплачуватися банківською карткою. Цього не було дуже довго, ми відвикли від дуже багатьох простих речей. І отримуючи замовлення з Вайлдберіс, ми залюбки приміряємо речі і радіємо так, ніби це – гуманітарка чи новорічні подарунки, як у дитинстві. Є й печалі. Косяки з російськими пенсіями, які боляче ріжуть по самолюбству людей похилого віку. Історії про сусідку, яка не працювала толком все життя, але отримує під 20 000 – звучать повсюдно. Поки пенсії були у всіх однаковими, прикро не було. Зараз – це затяжний стрес, що переходить у стан хронічної і майже дитячої образи за неоцінений трудовий стаж і заслуги. Загублені відомості про роботу, довідки, архіви, і надій на якусь справедливість немає, але вогник жевріє, поки живий пенсіонер. Тотальне подорожчання. Обіцянка нових тарифів за комуналку. Подорожчання нерухомості та продуктів харчування. І знову: «ми майже Москва». Часто зустрічаються молоді чоловіки без кінцівок. Хтось вчиться жити інвалідом, хтось споро пересувається на протезі. Протези майже завжди різні – ціла індустрія. Ми відводимо погляди. Трагедії за замкненими дверима у знайомих. Поранення. Зниклий безвісти чоловік і батько. Те, що ніяк не лягає на це швидке, яскраве життя. Те, про що не хочеться говорити і думати. Передноворічний заклик допомогти теплими і тільки новими речами військовим і написати їм вітальні листи. Заклик зібрати канцелярію і солодощі для дитячих будинків. Малюнки для солдатів і привітання для сиріт йдуть в одному ряду. Надія на диво: жити краще і вирішити якісь давні нерозв'язні питання. Застарілі будинки, в яких за ці 10 років померли сусіди. І новорічні гірлянди всюди – як надія на диво і краще життя. Бажання жити краще і вірити в те, що найгірше залишилося позаду. Гірлянди і трохи червоних прапорів – данина пам'яті СРСР, чим нікого не здивувати.
